Вівторок, 19.03.2024, 10:34
Cколівське районне управління юстиції  
Львівської області (неофіційний) Скоро відкриття офіційного веб-сайту skolejust.gov.ua







Головна | Мій профіль | Вихід
Ви увійшли як Гість | Група "Гості" | RSS
"">
Меню сайту
Міні-чат
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 98
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Форма входу
Реалізації конфіскованого та арештованого майна

                                        Примусове виконання мирової угоди

 

       Останнім часом в юридичній практиці все частіше складаються ситуації, коли постановою господарського суду було затверджено мирову угоду між сторонами у справі, що безпосередньо визначено ст.ст. 22, 78 Господарського процесуального кодексу України (надалі – ГПК України), але відповідач не виконує її умов. В чинному законодавстві передбачено лише обов’язковість дотримання законності при укладенні мирової угоди. Відповідно до ст.78 ГПК України, укладення мирової угоди повинно стосуватися лише прав і обов’язків сторін щодо предмету спору, у представників сторін повинні бути повноваження на укладення мирової угоди, господарський суд зобов’язаний роз’яснити сторонам наслідки затвердження мирової угоди. Відповідно до ст. 21 ГПК України, сторонами судового процесу визнаються позивач і відповідач, а отже, мирова угода може укладатись лише між ними.Частини 2, 4, 5 ст. 22 ГПК України містять перелік прав сторін в процесі, серед яких, зокрема, і право укладення мирової угоди.

       Нормативне визначення мирової угоди в законодавчих актах України зустрічається стосовно укладання мирової угоди при провадженні справи про банкрутство. Відповідно до ст. 1 Закону України № 2343-ХІІ від 14 травня 1992 року "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”, мирова угода визначається як домовленість між боржником і кредитором (групою кредиторів) про відстрочку та (або) розстрочку платежів або припинення зобов’язання за угодою сторін. Аналогічне визначення міститься і в Постанові Національного банку України № 395 від 9 жовтня 2000 року "Про схвалення Методичних рекомендацій про порядок реорганізації, реструктуризації комерційних банків”. Аналізуючи чинне законодавство, можна прийти до висновку, що якщо мирова угода не виконується, дії недобросовісної сторони мають оскаржуватися в судовому порядку, на підставі судового рішення має видаватися наказ, який і буде виконавчим документом. З набуттям чинності Законом України № 1255-IV від 18.11.2003 р. «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» п. 5 ст. 3 Закону України № 606 від 21.04.1999 р. "Про виконавче провадження”, було виключено. Тепер мирова угода, затверджена судом, не вважається виконавчим документом, та не підлягає примусовому виконанню згідно із положеннями Закону України № 606 від 21.04.1999 р. "Про виконавче провадження”. Проте, ухвала господарського суду є виконавчим документом згідно п. 2 ст. 3 Закону України № 606 від 21.04.1999 р. "Про виконавче провадження”. Виходячи з цього, кредиторові надається право подачі до Державної виконавчої служби ухвали про затвердження мирової угоди на примусове виконання. Проте, ухвала про затвердження мирової угоди свідчить лише про затвердження мирової угоди на певних умовах та про припинення провадження у справі, але не містить у своєму змісті вимоги про вчинення певних виконавчих дій, які в силу Закону України № 606 від 21.04.1999 р. "Про виконавче провадження” підлягають примусовому виконанню. Таким чином, можемо стверджувати, що ухвала про затвердження мирової угоди не є виконавчим документом та згідно з положеннями Закону України № 606 від 21.04.1999 р. "Про виконавче провадження” не підлягає примусовому виконанню.

        Вирішити цю колізію можна виходячи зі змісту Роз'яснень Вищого арбітражного суду України № 02-5/289 від 18.09.1997 р. "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України”, виданих коли мирова угода відповідно до Закону України № 606 від 21.04.1999 р. "Про виконавче провадження” все ще вважалася виконавчим документом, проте й нині чинних. Відповідно до останнього абзацу пп. 3.9.6 Роз'яснень ВАСУ № 02-5/289 від 18.09.1997 р. "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України”, в редакції Рекомендацій Президії Вищого господарського суду № 04-5/141 від 25.04.2008р., наказ господарського суду про примусове виконання мирової угоди не може бути видано, оскільки провадження зі справи припинено.     

         У разі ж ухилення однієї зі сторін від виконання мирової угоди:

- якщо ухвала господарського суду про затвердження мирової угоди відповідає вимогам ст. 18 Закону України "Про виконавче провадження", то вона є виконавчим документом у розумінні п. 2 ч. 2 ст. 3 Закону України "Про виконавче провадження" і підлягає виконанню державною виконавчою службою; тому за наявності зазначеної умови позовна заява про спонукання до виконання мирової угоди не підлягає розгляду в господарських судах;

- якщо ж ухвала суду про затвердження мирової угоди не містить усіх даних, зазначених у ст. 18 Закону України "Про виконавче провадження", то така ухвала не має статусу виконавчого документа, і інша сторона у справі не позбавлена права звернутися з позовом про спонукання до виконання мирової угоди.

          Тому, приходимо до висновку, що заінтересована сторона у цьому разі повинна звернутися до суду з позовом про спонукання до виконання мирової угоди. На підставі рішення суду в такій справі кредитор отримує наказ господарського суду на його виконання, який визнається виконавчим документом і підлягає примусовому виконанню Державною виконавчою службою.

         До аналогічного висновку стосовно примусового виконання мирової угоди прийшов і Вищий господарський суд України. Постановою від 02 грудня 2008 року у справі № 02-03-13/918 (з повним текстом можна ознайомитись на сайті Єдиного державного реєстру судових рішень України) зазначається, що мирова угода за своєю правовою природою це договір, який укладається сторонами з метою припинення спору, на умовах, погоджених сторонами. Мирова угода не приводить до вирішення спору по суті. Сторони не вирішують спору, не здійснюють правосуддя, що є прерогативою судової влади, а, досягнувши угоди між собою, припиняють спір. Мирова угода ґрунтується на взаємовигідних для обох сторін умовах, вона, як правило, виконується добровільно. У противному разі, мирова угода, затверджена судом, може бути підставою для примусового виконання.

         Ухвала господарського суду про затвердження мирової угоди, є судовим актом, для якого передбачений особливий порядок його виконання. Згідно ст.115 ГПК України рішення, ухвали, постанови господарського суду, що набрали законної сили, є обов’язковими на всій території України і виконуються у порядку, встановленому ГПК України та Законом України "Про виконавче провадження”. Зазначене кореспондується з п.2 ч.2 ст.3 Закону України "Про виконавче провадження”, відповідно до якого, підлягають виконанню Державною виконавчою службою ухвали, постанови судів у господарських справах. В силу п.1 ч.1 ст.17 Закону України "Про виконавче провадження”, державний виконавець відкриває виконавче провадження на підставі виконавчого документа за заявою стягувача про примусове виконання рішення, зазначеного у ст.3 України "Про виконавче провадження”. Законодавчо визначено умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку.

          Враховуючи, що мирова угода, затверджена судом, припускає добровільне її виконання, а названий Закон України "Про виконавче провадження” направлений на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), то у разі невиконання стороною умов такої угоди у добровільному порядку, заінтересована сторона має звернутися до суду, який видав ухвалу про затвердження мирової угоди, із заявою про зміну порядку її виконання, з добровільного на примусовий, що стане підставою для вчинення Державною виконавчою службою дій, спрямованих на примусове виконання.

         Підсумовуючи вище викладене, можна прийти до висновку, що, при укладенні мирової угоди, та в подальшому при її виконанні, може виникнути ряд проблем, особливо у разі відмови однієї зі сторін від добровільного її виконання. Проте, на даний час правова прогалина, щодо виконання в примусовому порядку мирової угоди в господарському судочинстві, усунута Вищими судовими інстанціями України.

 

 

 

Начальник

 ВДВС Сколівського РУЮ

Норичка О.В.

 

ІСТОРІЯ СТВОРЕННЯ ВИКОНАВЧОЇ СЛУЖБИ
У ХVІІІ столітті єдиним органом виконання судових рішень була загальна поліція, що було показником недосконалості системи виконавчого провадження того часу і створювало чимало незручностей, пов’язаних з такою двобічною діяльністю поліції. У першій половині ХІХ століття в Російській імперії виникає поняття «пристав», так називали обер-офіцерів, які з 1837 року очолювали поліцейський стан у повіті, а з 1867 року у великих містах. Уперше інститут судових приставів уводиться після судової реформи 1864 року, згідно з якою до обов’язків судових приставів, що знаходяться при судових палатах і касаційних департаментах сенату, входило вручення повісток і документів, а також виконання дій, що доручаються представником судової палати, і виконання судових рішень. Будь-яка образа судового пристава під час виконання ним своїх обов’язків каралася відповідно до кримінального закону. При вступі на посаду судовий пристав приймав присягу, під час проголошення якої був присутній священник. Текст присяги був наступного змісту: «Зобов’язуюсь і присягаю Всемогутнім Богом, перед святим Його Євангелієм і животворящим хрестом Господнім, зберігати вірність його Імператорській Величності Государеві Імператорові Самодержавцу, чесно і сумлінно виконувати всі обов’язки такою, що приймається мною на себе посади і що всі, що відносяться до цих пір обов’язків закони і правила, розпорядження і доручення не перевищувати наданій мені владі і не заподіювати з наміром нікому збитку або збитків, а навпроти увірені мені інтереси захищати як свої власні, незважаючи, що я всьому цьому повинен буду дати відповідь перед законом і перед Богом на Страшному суді Його. У посвячення цього цілую слова і хрест Рятівника мого. Амінь». Призначення на посаду здійснювалося головою відповідного суду. Судові пристави перебували на державній службі, мали класні чини. Під час вступу на службу пристав отримував знак посади і печатку (спочатку на ній було вказано лише судовий орган, пізніше печатки стали іменні, доповнювалися іменними бланками); три прошнуровані книги: обліку вхідної та вихідної кореспонденції і грошову прибутково-видаткову книгу. Під час вступу на службу до приставів пред’являли низку вимог: Судовими приставами не могли бути особи, що не досягли 21 року, іноземці, оголошені неспроможними боржниками та ті, що були під слідством і судом. Кандидат на посаду пристава спочатку виконував свої обов’язки протягом року, а потім за умови належного виконання затверджувався на посаді. При цьому було потрібне внесення кандидатом грошової застави для забезпечення відшкодування збитків, які могли бути їм заподіяні. Пристав не міг поміняти місце проживання без дозволу голови суду. Приставам призначалася місячна платня, але вона забезпечувалася власним заробітком самого пристава. Така структура й основні напрями діяльності судових приставів проіснували до 1917 року. 1917 рік став одним з переломних етапів в історії розвитку служби судових приставів. Декрет "Про суд” № 1 від 24.11.1917 скасував загальні судові установи, припинив інститут мирових суддів, що діяв на той час, а посада судового пристава була перейменована і закріпилася під новою назвою — судовий виконавець. Декретом ВЦВК від 30.11.1918 на міліцію покладалися функції вручення судових повісток і виконання судових вироків, а на судових виконавців — грошові стягнення і виконання рішень у цивільних справах. Відомо, що у створеному 17.08.1925 Луганському окружному суді працювало всього 4 судових виконавці. На території області діяло 17 дільничих судів. З 1963 року порядок виконання судочинства регламентується ЦПК України, прийнятим 18.06.1963 року, Інструкціями МЮ СРСР "Про порядок виконання судових рішень” від 24.04.1973 року і "Про виконавче провадження” від 15.11.1985 року. У цей період остаточно склалася система виконавчого провадження УРСР, що діяла до 1998 року. Прийнятий у 1998 році Закон України "Про державну виконавчу службу” скасував інститут судових виконавців і поклав завдання щодо виконання рішень судів і інших юрисдикційних органів на спеціально створену в структурі МЮУ Державну виконавчу службу. Указом Президента України від 09.12.2010 "Про оптимізацію системи центральних органів влади” створена Державна виконавча служба, діяльність якої буде спрямовувати і координувати Кабінет Міністрів України через Міністра юстиції України.                               Начальник відділу ДВС Сколівського РУЮ Норичка О.В.
 
Звільнення майна з-під арешту
          Особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту. У разі прийняття судом рішення про зняття арешту з майна арешт з майна знімається за постановою державного виконавця не пізніше наступного дня, коли йому стало відомо про такі обставини. Копія постанови про зняття арешту з майна надсилається боржнику та органу (установі), якому була надіслана для виконання постанова про накладення арешту на майно боржника. З майна боржника може бути знято арешт за постановою начальника відповідного відділу державної виконавчої служби, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, якщо виявлено порушення порядку накладення арешту, встановленого цим Законом. Копія постанови начальника відділу державної виконавчої служби про зняття арешту з майна боржника не пізніше наступного дня після її винесення надсилається сторонам та відповідному органу (установі) для зняття арешту. У разі наявності письмового висновку експерта, суб'єкта оціночної діяльності - суб'єкта господарювання щодо неможливості чи недоцільності реалізації арештованого майна боржника у зв'язку із значним ступенем його зносу, пошкодженням або в разі якщо витрати, пов'язані із зверненням на таке майно стягнення, перевищують грошову суму, за яку воно може бути реалізовано, арешт з майна боржника може бути знято за постановою державного виконавця, що затверджується начальником відділу, якому він
безпосередньо підпорядкований. Копії постанови державного виконавця про зняття арешту з майна надсилаються не пізніше наступного робочого дня після її винесення сторонам та відповідному органу (установі) для зняття арешту. У всіх інших випадках незавершеного виконавчого провадження арешт з майна чи коштів може бути знятий за рішенням суду.
Заступник начальника ВДВС Сколівського РУЮ Бондаренко В.В.
Пошук
Календар
«  Березень 2024  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031
Архів записів
Друзі сайту
PR-CY.ru
Корисні посилання
Корисні ресурси
 
 
 
PR-CY.ru
Copyright MyCorp © 2024
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz