Доступ до території та невислання особи, яка бажає набути статус біженця в Україні Захист біженців є досить
актуальною проблемою, яка певною мірою, так чи інакше, супроводжувала людство протягом всього його
існування. У широкому розумінні біженцем стає будь-яка особа, яка намагається
врятуватися від обставин, що загрожують її життю, і тому вимушено залишає місце
свого звичного або постійного проживання. Якщо в давні часи регулювання статусу
біженців не входило до предмету державного регулювання, а більше віддавалося на
відкуп моралі та людських взаємовідносин, то з часом
держава почала все більше і більше збільшувати свою роль у регулюванні цього
питання. Зокрема для захисту біженців стали використовуватися норми
міжнародного права. Центром правового вирішення проблем біженців спочатку стала
Ліга Націй, а згодом – Організація Об’єднаних Націй.
В їх рамках було укладено низку найважливіших міжнародних договорів про статус
біженців.
Відповідно до
Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або
тимчасового захисту» біженець – це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою
переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства),
належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за
межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом
цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань,
або, не маючи громадянства (підданства)
і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не
може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань;
Власне для того,
щоб було запущено механізм надання статусу біженця, потрібно, щоб така особа,
котра бажає набути такий статус, з’явилася на кордоні держави. Взагалі першими
стадіями процедури надання статусу біженця є доступ біженця до території
держави та порушення клопотання про надання статусу біженця.
Для того, щоб Україна визнала
особу біженцем, така особа повинна звернутися до відповідного органу
міграційної служби через уповноваженого цього органу чи посадову особу
Державної прикордонної служби України або органу внутрішніх справ із заявою про
надання статусу біженця.
Процедура надання статусу
біженця не повинна ґрунтуватися на недовірі, залякуванні або методах,
орієнтованих на відмову в наданні притулку, аби особа, яка звернулась за
захистом, не потрапляла в ситуацію, за якої її права будуть порушені.
Необґрунтоване або помилкове рішення може поставити під загрозу життя або
свободу заявника, піддати його ризику застосування катувань, інших видів
жорстокого або таких, що принижують гідність, поводженню чи покаранню.
Право доступу є визначальним
у забезпеченні поваги до фундаментального принципу у правовому статусі біженців
– принципу невислання (ст. 33 Конвенції про статус біженців 1951 р.), що
передбачає право будь-якої особи бути прийнятою на території держави та не
зазнавати примусового повернення чи вислання в ситуації, що може поставити під
загрозу її життя або свободу. Виконком УВКБ у Висновку № 6 (XXVIII) – 1977
підтверджує фундаментальне значення дотримання принципу невислання (як на
кордоні, так і на території держави) тих осіб, які можуть бути піддані
переслідуванню у випадку повернення до країни свого походження, незалежно від
того, отримали вони чи не отримали формальне визнання як біженці.
Поява зацікавленої особи на
кордоні іноземної держави (незалежно від того законно чи незаконно було
здійснено перетин кордону) є формальною можливістю звернутися та порушити
процедуру надання статусу біженця. Держава не має права перешкоджати особі у
можливості цього звернення, проте, як суверен, визначає порядок та підстави
надання або відмови у наданні притулку. За наявності підстав особа може
просити про надання статусу біженця, проте надання такого статусу є
прерогативою держави.
У питаннях перетину державного
кордону у пошуках притулку на правовий статус біженця впливає суверенітет
держав і пов’язані з ним принципи територіального верховенства та
самозбереження, а з іншого – гуманітарні принципи загального міжнародного права
та норми міжнародних договорів про права людини. До цього слід додати, що
розвиток норм міжнародного права, що регулюють статус біженця, не завершено і ці норми, зокрема, не завжди здатні
забезпечувати необхідне регулювання надзвичайних ситуацій. Усе це
відображається на режимних особливостях, які держави запроваджують на своїх
кордонах.
Таким чином, доступ до
території держави притулку є умовою первинного захисту шукача статусу біженця і
наперед не визначає чи отримає він у майбутньому статус біженця. Цю логіку
покладено в основу міжнародно-правового підходу до захисту прав біженців і йому
має відповідати українське законодавство.
Проте загальновизнаним є те, що
примусове повернення біженців, визнаних третіми країнами, до країни, де вони
обґрунтовано побоюються переслідування або наражатимуться на ризик катувань,
суперечить національному праву України, міжнародному звичаєвому та
конвенційному праву. Відповідно до чинного міжнародного права, і перш за все
Конвенції про статус біженців 1951 р., держави, що визнали цей документ, взяли
на себе зобов’язання надавати захист біженцям і уникати їх примусового вислання
(депортації) до кордонів країни, де їхньому життю чи свободі загрожуватиме
небезпека через їхню расу, релігію, громадянство, належність до певної
соціальної групи або політичні переконання. Вислання шукачів статусу біженця
також порушуватиме Європейську конвенцію про захист прав людини і
основоположних свобод 1950 р. та Конвенцію проти катувань та іншого жорсткого,
нелюдського або такого, що принижує гідність людини, поводження чи покарання
1984 р. Питання доступу біженців до території держави визначені також у низці
рекомендаційних документів Ради Європи, які Україна, як член цієї організації,
має враховувати.
Україна, приєднавшись до
вищезазначених міжнародних документів, юридично визнала право
людини шукати притулок від переслідування в інших країнах і користуватися цим
притулком, зокрема, шляхом надання права в’їзду на свою територію, перебування
на цій території із гарантуванням забезпечення прав і основоположних свобод, а
також дотриманням права невидачі та права невислання.
Що стосується доступу шукача
статусу біженця до території держави притулку, то Україна в цілому дотримується
рекомендацій Виконкому УВКБ ООН, зокрема, рекомендації № 82 від 1997 р. про забезпечення гарантій притулку, де,
зокрема, йдеться про необхідність впускати біженців на територію держави, що
включає недопущення відмови на кордоні без проведення справедливих і ефективних
процедур визначення статусу біженця і потреб у захисті, а також про принцип
заборони примусового повернення, що знайшло відповідне відображення в практиці.
Важливе значення у наданні
міжнародного захисту і гуманітарної допомоги біженцям має Угода між Україною та
Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців (ратифікована Україною
21.10.1999 р.). Пунктом 4 статті 3 цієї Угоди передбачає надання вільного
доступу співробітникам УВКБ до біженців та інших осіб, що знаходяться під
захистом УВКБ, а також у місця, де здійснюються проекти УВКБ, з метою контролю
за всіма етапами їх втілення. Зокрема, це передбачає доступ співробітників УВКБ
до затриманих шукачів статусу біженця на кордоні.
Начальник Сколівського РУЮ Т. Ілечко
|
